Для чого існує кохання? Чи є від нього якийсь зиск? Чи варто розділяти своє душевне тепло ще з кимось та турбуватися про когось, крім себе? На такі одвічні питання людство шукало відповіді в усі історичні періоди.
Кажуть, що в давні часи жодної душевної прив’язаності не існувало, але все ж з’являлося потомство, жінки виконували репродуктивну функцію і людство продовжувало своє існування. То невже кохання – це лише ілюзія доби Романтизму, яка існує й дотепер?! Виходить, що так. Адже, якщо проаналізувати еволюцію відносин між чоловіком і жінкою, то, чим ближче до сьогодення, тим міцніше укріплюється конституція шлюбу, заснована на коханні.
Можливо, саме світове мистецтво, яке прославляло кохання, впливало на світогляд людей та їхній погляд на кохання. Для підтвердження свого припущення проаналізуємо схильність до кохання сильних та могутніх правителів, постаті яких міцно вкорінилися в історії. Візьмемо, наприклад, Клеопатру та Адольфа Гітлера. Перша за своє життя змінила безліч партнерів, а другий мав віддану жінку, яка навіть після його поразки у війні, залишилася йому вірною. Тож на такі моделі поведінки своїх правителів і доводилося свого часу орієнтуватися всім закоханим.
Проте, не помилюсь, якщо скажу, що для багатьох образ персонажів Ромео й Джульєтти є найвідомішим та найвпливовішим ідеалом закоханої пари. Та не варто запозичувати їхню модель стосунків. Бо ж те, що призводить до смерті,не можна вважати світлим почуттям. Тут варто пам’ятати, що часто саме підлітковий максималізм стає причиною трагічного закінчення lovestory.
Можна не мати шаленої романтики у стосунках, але прагнення спільного життя є справжнім показником щирості кохання. Тож особисто для мене ідеалом відносин завжди були ті пари,які за своє подружнє життя виростили дітей і няньчать онуків.
Варто розуміти, що кохання приходить лише з часом. У так зване «кохання з першого погляду» вірити не слід. Коли ми вперше бачимо людину, у нас не може виникнути нічого більшого, ніж симпатія. Крім цього, вміти кохати можуть обрані – ті, хто проніс це почуття через усе життя, або дуже чуттєві люди. І при цьому кохання має заповнювати душевні потреби людини, бо ж просто любити можна і якийсь предмет чи щось абстрактне.
Часто на шляху до справжнього кохання ми не раз помиляємося у виборі своєї другої половинки на все подальше життя. І причини таких хибних уподобань різні. Згадаємо в цьому контексті одну з найвідоміших жінок-політиків – Маргарет Тетчер. В юності в неї був роман із молодим, гарним і дуже багатим графом. Проте Маргарет як дочка бакалійника не сподобалася батькам молодого графа. Тож закоханий юнак назавжди зник із життя майбутньої «залізної леді». Наступним її обранцем став шотландець-фермер. Черговий роман закоханих розвивався наче за законами серіалів: фермер, залицяючись до Маргарет, несподівано придивився до її сестри Мюріел – дівчини, яка мало цікавилася політикою, проте добре розбиралася в кулінарії та домашньому затишку. Та все ж і Маргарет знайшла свого обранця. Її чоловіком став Деніс Тетчер, спадкоємець великого статку, старший від неї на десять років. До речі, для якого цей шлюб був другим.
На перший погляд, між цієї парою було небагато спільного: Деніс мало цікавився політикою, а Маргарет не приваблювали спорт та подорожі, які любив її обранець. Та саме протилежності здатні взаємодоповнити одне одного. Люди, близькі до подружжя Тетчерів стверджують, що під час сімейних обідів загальною розмовою за столом завжди керував Деніс, а дружина у його присутності ставала мовчазною й дуже умиротвореною.
Усесвітньо відомі ЗМІ зазначали, що Маргарет повністю була віддана політиці. Проте саме відносини з коханим чоловіком давали їй сили та натхнення стільки часу керувати державою (прим.авт.: Маргарет Тетчер пробула при владі стільки ж, як і Вінстон Черчіль).
Незважаючи на всі негаразди, які можуть траплятися в нашому житті, саме кохання здатне окриляти та надавати нам неабияких сил. Головне – знайти «свою» людину, яка розділить із вами все ваше життя!
