У воєнний час існує не лише військовий, інформаційний і мистецький фронти, є ще й такі як "свої" та "чужі".

Війна – страшна і вельми цікава річ, а саме тим, що вона зріднює мене з тими, з ким спілкувалася дуже рідко і з тими, з ким не переписувалася кілька років, а з деякими людьми, з якими мала постійний контакт, віддаляюся. 

Чому так відбувається? 

Цьому сприяє війна чи дещо інше? 

Тоді, що саме сприяє тому, що знесилюється зв’язок з тією людиною, з якою сподівалася бути "назавжди разом?"

І досі не маю відповіді.

"Війна дуже оприявнює справжність усіх стосунків", – написала мені Ольга Карі, українська письменниця та журналістка, знана за творами "Компот із патисонів" і "Рибка дядечка Завена".

Це слушні й водночас болючі слова.

Роздумуючи над ними, то вкотре запитую себе: "а скільки б насправді тривали ці стосунки, якби не війна? Один, три чи п’ять років? Чи впоралася я б з тим болем зради тоді?" 

Він і зараз відчувається, але притуплюється, бо надмірне споживання новин: про руїни, каліцтво, смерть людей і тварин, сирітство та безхатьковість –  швидко повертає тебе до війни, яка щохвилини перевертає догори дригом усе звичне й спокійне. 

Дивним чином чужі проблеми й страждання переважають власні в якийсь момент.

Люди змінні – це факт. 

Вони змінюють своє оточення, коли потерпають від змін, і коли самі змінюються – це теж факти.

Є величезна купка наукових статей кваліфікованих психологів, які розжовують подібне явище, яке можна пояснити дійсними фактами, котрі піддаються раціональному мисленню.

Усе всім це відомо. 

Хтось уже читав ці статті. 

Я читала, але все одно не збагну: "а як же обіцянки бути "разом і навік?" Як же наші спільні плани про кумівство, подорожі та посиденьки в тридцять-сорок-п’ятдесят років за бокалом солодкого вина? Як це так: поставити крапку в нашій історії?"

Безперечно, психологи й психологині спробують пояснити ці речі дуже розлого з надмірною до нудоти деталізацією, але існує такий вислів: "розумом усе розумію, але серцем не можу прийняти".

Я усе розумію, але не можу збагнути й прийняти це. 

І що в такому разі робити? 

Спихнути все на "час вилікує?"

Та ось тільки проблема в тому, що може минути хоч двадцять чи сорок років, але ці речі нікуди самі по собі не зникають (крім тих випадків, якщо у вас синдром Альцгеймера, деменція чи амнезія, тоді тут немає жодних питань) і час від часу вислизають на поверхню, аби помахати вам рукою та нагадати про своє існування разом із болем, уже не настільки сильним. 

Тоді ми знову проживаємо той день чи години, коли вперше й впродовж тривалого часу жили з ним пліч о пліч. 

Попри усе погане, треба знайти в собі сили, аби навчитися співіснувати з болем зради і спробувати все ж таки надавати перевагу тому, що дійсно має значення і на чому потрібно зосередитися: на собі, своїй родині, на тих, кому ви не байдужі і хто не байдужий вам, на своїй творчості і на перемозі України в цій війні.  

Щоб не обтяжувати вас, котики мої, знаю, що ви вже виснажені й навіть під час читання коротесенького матеріалу вичерпуються сили, тому закінчуватиму зі словами, якими я намагаюсь втішити себе і, сподіватимусь, вони втішать вас: "Свої" не покинуть. Вони всоте докучатимуть своїм «як ти?", показуючи свою любов і небайдужість до вас.

Тримайтеся за них. 

Підтримуйте одне одного, навіть, якщо підтримкою буде надсилання кумедних відео з "TikTok" чи красивих фото домашніх улюбленців, чи мотивованих віршів, які допоможуть вам налаштуватися на спільну перемогу. 

А щодо тих, хто вступив до фронту "чужих", які вирішили віддалитися від вас, то…хай ідуть собі.

Бережіть себе, любі мої. 

Ви сильні й стійкі. 

Ми переможемо. 

Усе буде українці та українки!