«Добрий день! Вітаємо вас на борту літака! Пристебніть, будь ласка, ремені безпеки та насолоджуйтеся польотом!» – приблизно такі слова я мала б почути в серпні, коли збиралася їхати на весілля найкращої подруги до Санкт-Петербургу, завбачливо придбавши дешеві квитки більш ніж за півроку. Однак замість цього на мою електронну пошту нещодавно прийшло наступне повідомлення: «Добрий день! Авіакомпанія U-Tair скасувала ваш рейс «Київ – СПБ». Наразі ми не можемо запропонувати інші рейси цієї авіакомпанії на ці дні, тож можемо оформити лише вимушене повернення коштів».
«Почалося…» – подумала я, почавши хвилюватися за цю подорож одразу після того, як протистояння між Україною та Росією перейшло в гостру фазу. «Нас хоч випустять з країни?», «Невже будуть запроваджені візи між двома державами?», «Чи можна буде безперешкодно потрапити до Росії з «бандерівської» України?». Ці питання залишаються відкритими й досі, незважаючи на те, що до подорожі (якщо вона все-таки відбудеться) ще кілька місяців, і ситуація може неодноразово змінитися. Але ж хіба можна було таке уявити ще півроку назад? Якраз перед початком Єврореволюції в Києві так вийшло, що я майже два місяці прожила в тому ж самому Санкт-Петербурзі, насолоджуючись містом і спілкуванням з росіянами. На той момент Україна нібито «збиралася» підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, при цьому показово товаришуючи з Росією, і все було пречудово. Українці налаштовувались на Європу, а дружба українського та російського народів була чимось безумовним, нерозривним, «само собой разумеющимся». Але потім буквально за три місяці в нас – революція, а в їхньому розумінні переворот, ми стали фашистами, а вони – окупантами, ми їм подали приклад відстоювання справедливості, а вони відібрали в нас частину території. До, речі про Крим. Я ніколи не була прихильницею кримських курортів, однак рік назад (пам’ятаєте, коли в кінці березня Київ засипало неймовірним снігопадом, який паралізував усе місто) за щасливим збігом обставин я поїхала на театральний фестиваль до Ялти, де було +6 і жодного снігу. Хто б міг подумати, що через рік це вже буде територія іншої держави?!
Як відомо, історія не знає умовного способу. Але як же іноді хочеться запитати: «А якби?..» Якби в листопаді ми тоді підписали угоду про асоціацію з Євросоюзом? Якби люди не вийшли на Майдан? Якби 30 листопада не розігнали мирну акцію протесту студентів? Якби 20 лютого на Майдані не було снайперів? Якби не втік Віктор Янукович? Якби Росія наважилася розпочати справжню війну?... Підписали б угоду з ЄС на Вільнюському саміті – і все було б зовсім по-іншому: і Президент сидів би собі спокійненько в Межигір’ї, попиваючи чай із золотим батоном, і Путін зайняв би усі заголовки газет своєю Олімпіадою, і Крим готувався б до курортного сезону, і люди були б живі… Хоча в той же час президентські вибори відбулися б не раніше 2015 року (і, вірогідно, були б сфальсифіковані), та й взагалі – ми б не побачили справжнього українського патріотизму.
Так чи інакше, керманичі двох (братніх?) держав як ніколи об’єднали українців. І – парадокс – але й роз’єднали також. Я й досі не знаю, чи вдасться мені все-таки поїхати в цьому році до Санкт-Петербургу. Але я точно знаю, що тепер у будь-якій країні Європи на запитання «Where are you from?» мені буде не соромно відповісти: «I’m from Ukraine». І всі будуть знати, що це за країна і де вона знаходиться.
