А ви коли-небудь давали комусь хабар? Іноді ми навіть не замислюємося, як непомітно стаємо співучасниками справжнього… злочину. Заплатити, віддячити, подарувати, попросити, принести – усі ці невинні слова у відповідному контексті асоціюються з таким принизливим явищем, як корупція.
То що ж, скажете ви, виходить, півкраїни – корупціонери? Звісно, не хотілося б вішати жодних ярликів, але багато хто з нас в тій чи іншій ситуації стикався з цією проблемою. Хочеш вступити до університету – заплати за вступний іспит, хочеш не вилетіти з університету – заплати за сесію, хочеш, врешті-решт, закінчити університет і отримати диплом – плати вдвічі більше, любчику, інакше 5 років навчання підуть в нікуди. І так далі: викладачеві – цукерочки, інспектору автошколи – коньячок, лікарю – конвертик… Влаштувати дитину в дитячий садок, отримати водійські права, швидко оформити закордонний паспорт – усі ці процедури нерідко обростають додатковими витратами, які насправді є просто незаконними. То в якій країні живемо, панове?
Урок Помаранчевої революції виявився для нас недостатньо повчальним. Після тимчасового успіху, коли народ здобув гучну перемогу і, здавалося б, змінив курс розвитку держави, усе дуже швидко повернулося на свої місця. Більше того – навіть ще в гіршому вигляді. Тоді теж всі обіцяли, що як раніше більше не буде, що міліція буде «з народом», що політики будуть чесними, а економіка – прозорою. Однак, схоже, українському суспільству потрібен був значно потужніший урок. І таким уроком стала для нас Єврореволюція.
За кілька місяців Майдан навчив нас неймовірних речей. Ми бачили, як самовіддано працюють медики під пострілами снайперів. Ми бачили, як прості хлопці з кожного району допомагають міліції патрулювати та охороняти місто. Ми бачили, як відважні жінки дні й ночі готують їжу на польових кухнях. І як натхненно потім усі разом прибирали та відновлювали місця бойових дій, не чекаючи допомоги від комунальних служб. Дехто з нас бачив це на власні очі, дехто – всього лише на фотографіях або відео. Але я переконана, що абсолютна більшість не залишилася байдужою до тих вражаючих змін, які ми спостерігаємо сьогодні.
На початку Євромайдану ми хотіли йти в Європу, не змінюючи себе. Нині ж, по завершенні революційних подій в центрі Києві, тепер уже Європа сама йде до нас. Ми зрозуміли, що якщо хочемо вирватися з радянських лещат, потрібно змінити своє ставлення та світосприйняття: не смітити на вулицях, не грубити в транспорті, не давати хабарів. Усе це ми, нібито, знали і так. Однак повертаючись щоразу з-за кордону знову і знову запитували себе: а чому ж у нас по-іншому? Чому європейці живуть краще? Значить, не достатньо старалися... Але як же хочеться вірити, що зараз – саме той час, коли ми справді здатні щось змінити в нашій країні.
На хвилі перемоги Єврореволюції наш народ налаштований вкрай рішуче. За останні 10 років він став мудрішим, сміливішим і відчайдушнішим. Крім того, тепер у нього є те, що йому по-справжньому болить. І це – імена тих сміливців з Небесної сотні, які віддали своє життя за країну, за перемогу, за мирне майбутнє. І поки рана пече найсильніше, поки ще горять лампадки, треба діяти, власноруч ламаючи багаторічну систему політичного авторитаризму.
Найголовніше зараз – не забути про те, за що стояв Майдан. Не розійтися по домівках, немов після гри збірної України з футболу, і не продовжити жити так, як звикли. Так, як було раніше, бути не повинно. Годі терпіти та мовчати. Якщо кожен почне з себе, то через кілька років у нас справді є шанс прокинутися в новій країні – без хабарів, без революцій, без жертв. Історія твориться зараз. І починається вона з кожного з нас.
