Вітаю вас у 2015 році та люб’язно запрошую в… 90-і! Чому саме в цей період? – запитаєте ви. Усе дуже просто: історія має властивість повторюватися. 90-і роки в нашій пам’яті залишилися прикметниками «лихі», «буремні», «дефіцитні», «яскраві», «важкі»; дієсловами «гуляти», «економити», «колекціонувати», «обмінювати»; іменниками «криза», «корупція», «бідність», «нестача», «інфляція». Чи не здається вам, що нинішні кризові часи схожі на епоху 90-х?
 
Я народилася в уже неіснуючій нині країні – Радянському Союзі, незадовго до його розпаду. І словосполучення «дев’яності роки» є для мене особливо солодким. Одним із ключових явищ того періоду був дефіцит. Але якраз завдяки йому ми й мали саме таке дитинство, яке в нас було. Через нестачу продуктів і речей у власній країні ми смакували закордонними ласощами та отримували іграшки, яких не було в Україні. Потрібно нам було небагато, ми вміли радіти й дрібницям: жувальній гумці без смаку зате з наклейкою, виграним кепсам, м’ячику-стрибунцю, черговому кіндеру. Зараз же іграшка одна – телефон. У ньому є все, хоча й немає найголовнішого – душевності.
 
90-і були періодом фанатіння – починаючи від речей і закінчуючи зірками серіалів і поп-гуртів. Кімнати були обклеєні різноманітними плакатами, а слова найулюбленіших пісень старанно записувалися у звичайні зошити в клітинку, які розмальовувалися та прикрашалися наклейками і вирізками з журналів. Щоб вивчити пісню, потрібно було кілька разів прокрутити касету на магнітофоні – іноді натиснувши відповідну кнопку, а іноді й за допомогою звичайного олівця. Моєю найулюбленішою касетою чомусь був альбом Філіпа Кіркорова «Я не Рафаэль» 1994 року. І коли в ній від частого прослуховування порвалася плівка, я не полінувалася розкрутити касету та склеїти її скотчем, щоб потім знову заслуховувати до дір. А «Руки вверх»! Я з гордістю зізнаюся, що слухаю їх і до сьогодні та мрію найближчим часом потрапити на їхній концерт.

Зараз все-все-все в Інтернеті: пісні, фільми, друзі… Друзі особливо. У 90-х роках ми гуляли так, що нас неможливо було загнати додому. Зараз же навпаки: важко вигнати з дому. Тоді ми постійно перевіряли, чи не потрібно щось нашому Тамагочі – зараз перевіряємо, чи не надіслав хтось нове повідомлення. У часи без мобільних телефонів ми користувалися звичайними телефонами на проводі. І якщо розмова з другом затягувалась, потрібно було весь час сидіти саме в тому місці, де знаходився телефон, не маючи змоги нікуди відійти. І ще ми полюбляти анонімно телефонувати знайомим і шуткувати на зразок: «А у вас стеля не протікає?»
 
Це було важке, але надзвичайно щасливе десятиріччя. А потім… потім прийшов він, Міленіум, а з ним – комп’ютери, Інтернет і епоха віртуального спілкування. З тих самих пір ми багато що втратили. Але, сподіваюся, ніколи не втратимо наших теплих спогадів. Якби в мене був вибір, я не впевнена, що хотіла б жити у наш час. Але я б ні за що не проміняла своє дитинство 90-х на будь-яке інше.




Далі...


Далі...


Далі...